Одразу спойлер - ні, це все різні традиції і різні свята. Але є дещо, що дійсно їх об'єднує - це давні традиції українського народу, які охопили всю територію сучасної України і які стали вагомою частиною нашої національної ідентичності. Всі згадані традиції мають язичницькі коріння, але не зникли після появи на цих територіях християнства, а органічно поєдналися із традиційними християнськими святами. Отже, давайте розбиратися!
Колядування – це урочисті обходи сусідів, родичів і приятелів із ритуальними пісенними величаннями і зиченнями гараздів усім членам родини. За виконання колядок годиться пригостити колядників й наділити їх подарунками.
В основі звичаю колядування лежить прадавня віра в силу побажання й магію словом творити те, що воно описує. На думку дослідників, обряд колядування дійшов до нашого часу із язичницьких часів. У давнину був приурочений до дня зимового сонцевороту.
Своєю назвою колядування, власне, як і колядки, зобов’язані слов’янському слову «Коляда», яким називали Святвечір, переддень Різдва. Корінням традиція колядування сягає дохристиянських часів. Люди вітали Коляду, ходили від одного двору до іншого й обдаровували господарів будинків побажаннями щастя і благополуччя. За це треба було обдарувати колядників у відповідь – жадібні господарі ризикували накликати на себе біду.
Колядувати повинно щонайменше троє осіб, оскільки три головні ролі ніяк не можна було замінити або викреслити. Першим ішов «звіздар» – людина, що краще за всіх знає колядки, з гучним голосом і, зрозуміло, з виготовленою з підручних засобів зіркою. За ним – «дзвонар». Він повинен був нести великий дзвіночок, дзвонити в нього й оповіщати все село про те, що ряджені йдуть. На третю роль, «міхоноші», потрібен був сильний хлопець – до його обов’язків входило носити мішок, у який господарі складали подарунки колядникам.
Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Застеляйте столи, та все килимами, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Та кладіть калачі з ярої пшениці, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Бо прийдуть до тебе три празники в гості, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
А той перший празник – Рождество Христове, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
А той другий празник – Святого Василя, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
А той третій празник – Святе Водохреща, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Хай святкує з нами вся наша родина, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
Вся наша родина, славна Україна, радуйся!
Ой радуйся, земле, Син Божий народився!
В Україні традиційно щедрують на Щедрий вечір, який відзначається 31 грудня. Раніше це свято припадало на 13 січня, але після переходу на новоюліанський календар дата змінилася.
Щедрування — давній український звичай, що поєднує дохристиянські та християнські елементи, символізуючи завершення старого року та початок нового. Цей обряд включає обхід домівок із виконанням щедрівок — обрядових пісень із побажаннями добробуту та щастя господарям.
У дохристиянські часи щедрування було пов’язане з аграрними культами та вірою в магічну силу слова. Виконання щедрівок мало забезпечити родючість землі та захист від злих духів. З приходом християнства цей обряд набув нового змісту, поєднавшись із святкуванням дня святої Меланії (Маланки) та святого Василія.
Щедрувальники, зазвичай молодь, ходили від хати до хати, виконуючи щедрівки та бажаючи господарям здоров’я, достатку й щастя. У відповідь вони отримували частування або дрібні подарунки.
Окрім співу, обряд включає переодягання в популярних персонажів свята: Маланку, “козу,” ведмедя, а також символічні образи господаря й господині. Щедрувальники одягаються у костюми, часто додаючи маски, що надає обряду театрального характеру.
Особливий акцент робиться на “водінні кози” — обряді, де костюмована коза приносить родині щастя і достаток. Щедрування супроводжувалося частуванням, що підкреслювало гостинність українців.Окрім співу, обряд включає переодягання в популярних персонажів свята: Маланку, “козу,” ведмедя, а також символічні образи господаря й господині. Щедрувальники одягаються у костюми, часто додаючи маски, що надає обряду театрального характеру.
Особливий акцент робиться на “водінні кози” — обряді, де костюмована коза приносить родині щастя і достаток. Щедрування супроводжувалося частуванням, що підкреслювало гостинність українців.
Однією з найвідоміших щедрівок вважають музичний твір українського композитора Миколи Леонтовича «Щедрик». Ця композиція стала дуже популярною не тільки в Україні, але й на Заході, де пісню називають Carols of the Bells.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
– Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.
Засівання (посівання) – обряд першого дня нового року, одна з найважливіших традицій Василева дня (Дня святителя Василія Великого). Ритуал засівання відомий ще з язичницьких часів. Він закликав природу до щедрого урожаю та багатства. Безпосередньо звичай посівання походить з тих часів, коли настання Нового року святкували навесні, у березні. Звідси й взялася традиція засівати у хаті зерном. За християнських часів 1 січня стало Днем святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Кападокійської. Василій Великий у народній традиції став покровителем хліборобів. Саме тому головне дійство в перший день Нового року – посівання оселі.
.jpg)
Посівання починають опівночі після Щедрого вечора, рано-вранці, до сходу Сонця на свято Василя.
Перший полазник (синонім – «новолітник») – особа вкрай важлива для початку нового року. Молодіжні гурти колядників-щедрувальників-посівальників формувалися заздалегідь, ще до різдвяних свят на вечорницях. Щоб потрапити в такі колективи, кандидати мали здавати певні «іспити» – зі співів, гри на музичних інструментах (якщо до того були здібності), з психологічної витримки (претенденти мали віджартовуватися на кпини) і навіть складання компліментів на адресу дівчат.
Найчастіше посівають пшеницею, можна посівати житом, ячменем, вівсом. Сипати жито – бажати родині здоров’я і дітей, духовної гармонії та взаєморозуміння; пшениця – символ матеріального багатства, вона також сприяє розвитку розумових здібностей; овес сиплять тоді, коли у господарів є домашні тварини. Вівсяне посипання також приносить удачу в бізнесі.
Не посівають горохом, оскільки вірять, що він виник зі сліз Матері Божої, і обрядове посівання ним може спричинити сльози в родині, також не посівають гречкою, бо «буде суперечка».
Особливо вшановували першого посівальника – йому діставалися найкращі частування або найбільша грошова винагорода.
Посівають в теплих рукавицях. Не можна посівати голими руками.
Після посівання зерно не можна підмітати до самого заходу сонця. Після заходу зерно збирають і віддають домашній птиці або розсівають, щоб проросло.
Сію, сію, посіваю!
З новим роком вас вітаю!
На щастя, на здоров'я та на той Новий рік,
Ледве я торбу до вас приволік.
А в тій торбинці місяць ясненький,
Щоб на вашому столі був хлібець біленький.
А в тій торбинці яснії зорі,
Щоб вам родило жито у полі.
А в тій торбинці листячко з дуба,
Щоб була здорова родинонька люба!
В тій торбинці вітер-вітрило,
Щоб вам в Новім році добре ся жило!
З тієї торбинки все висипаю,
Але в торбинку покласти прохаю:
Кільце ковбаски, кавальчик сала,
Пампух, горішки, яблучок пару.
Можна покласти ще й меду горнятко,
Щоб віншування йшло ввесь рік гладко!
Будьте здорові, дідусю й бабусю,
На другий рік знов приволочуся!
З Новим роком! Христос ся рождає!
